Стань спостерігачем!

Олександра Лахіна, Студентка НаУКМА, ФЕН-ІІІ Офіційний спостерігач від В. Ющенка

30 жовтня 2004 року, Люботин, міськрада
Від першої хвилина там ми були очима, коли ніхто не хотів бачити, словами у царстві добровільних глухонімих, кількома ковтками повітря у кімнаті без вікон і дверей, які уже нікому не були потрібні і які би не допомогли.
Місто було похмуре, повітря - тяжке. Чи то сірі напівзруйновані будинки відображались зневірою в очах людей, чи то люди самі вводили місто у аморфний стан, відмовляючись від кожної наступної хвилини і від можливості діяти. Вулиці застигли в бідності, час наче застряг у горлі.
Ми побачили 26 членів ДВК в той же день. Їх очі говорили про все. Про все те, що вони повинні були говорити, про все те, чого від них чекали. Але там було іще щось...

31 жовтня, ранок
Член комісії від Ющенка була вже тверезою. Двоє міцних "хлопців" від Яника свердлили нас поглядом. Люди прокинулись рано, щоб швидше виконати свій патріотичний обов'язок, в кабінках не барились, бюлетені не читали, потрібне знаходили швидко. Зате питали, де той, на "г", щоб відмітитись, що вони проголосували. Питали, де той Якубович, який дав їм 30 гривень. Дехто не знаходив себе у списках і голосно лаявся невідомо з ким. Бабусі вперто не вірили, що ніхто не дізнається, як вони проголосували, в дідусів трусились руки, діти з гордістю вкидали у скрині бюлетені своїх батьків з позначками за своє майбутнє.
Заходить дівчина, яка кілька разів до того показувала мені посвідчення від Я. Двоє від Януковича вже було, і її виганяли. Цього разу вона прийшла з посвідченням від Вітренко. Я довго сварилась з нею, намагаючись щось довести, а потім просто спитала в обличчя:
Скажи, ти вже приходила сюди від Януковича?
Нет, не приходила.
Скажи "чесне слово".
Вона дивиться мені в очі і каже:
Клянусь.
Тоді я зрозуміла, що кожен там був готовий сказати це слово, і більше нічого не питала, та й навіщо. "У нас всё по закону", "ми все честные " члени ДВК повторювали практично постійно. Вчорашня паніка минала. Натомість обличчя плавно розпливалися у протиприродній блаженно-тривожній посмішці. "Ещё не известно ради чего вы сюда приехали", - кидали в наш бік. Ми самовіддано казали: "Заради України". Спершу нам відповідали: "Мы все тут ради Украины". Потім вони мовчали. Пізніше, ближче до вечора хтось сказав: "Это просто идеологический лозунг". А хтось додав: "Мы разочаровались. И вы через 20 лет будете такими. Но как бы я этого не хотела" Тоді ці слова були від усього серця, щирого і болючого серця. І ми розуміли їх. Ми розуміли кожну людину, яка мов запрограмована ставила той плюсик у передостанній клітинці. Подавлену чи щасливу, залякану чи просто обмануту, розчаровану чи сповнену віри у те, що їй проведуть газ. Стару і маленьку, але втомлену людину, яка не вибирала.

31 жовтня, вечір
Чи варто говорити про особливу увагу до нас правоохоронців. Вони по кілька разів дізнавались імена, розпитували, розпитували... Я розговорилась з одним із них. Він сказав, що в Києві наче всі за Омельченка, намагався кидати в'їдливі пусті жарти, відволікати. Я розповідала про Київ, прямо, як було. Тоді він просто мовчав і слухав. "... я хочу, щоб ці люди самі робили вибір, не боялись... Хочу, щоб Ви не боялись і не виконували вказівки свого керівництва, а справді захищали закон, жили так, як Вам говорить Ваша совість, могли це робити..." Тоді він подивився на мене якимись дивними очима, наче він не зав чи почулось йому, і в його очах було набагато більше, ніж ті слова, більше, ніж взагалі можна сказати словом...

1 листопада, ніч
Рахувати ще не почали. Відбувалась якась затримка. У залі хтось спить, хтось розв'язує кросворди, інші регочуть.
Якщо вам немає що робити, заспівайте поки гімн України.
Я знаю только первую строчку "Ще не вмерла Україна".
І регіт... Потім стихли, хтось питає:
А когда вообще поют гимн Украины?
Коли якась урочиста подія...
Так у нас уже всё закончилось...
Хтось лежить на стільцях, хтось на столі...
Або коли душа того хоче...
"Ще не вмерла Україна, если мы гуляем так…!"
Если поют гимн Украины, значит, уже точно ничего не хочется.
Регіт.
Рахували довго. Мало кого щось цікавило, дехто вже смакував передчуттям "святкування". Заповнили протокол (3:30). Все зійшлось до останню цифри. Машини не було. Вирішили не чекати. Натомість чекали столи з бутербродами, салатами і горілкою. Недалеко лишили й світло-зелені папірці зі світлим майбутнім Колі, Тані, Петі.
(5:50) Одна член комісії сидить з гармошкою, щиросердно виспівуючи щось, очі її блищать, чи то від радості, чи то від горілки. Вона кличе: "Девочка, девочка, ты хотела гимн Украина. Слушай!" І починає співати... Тоді я вийшла і більше не бачила тих облич. В ту мить я розуміла ціну кожної своє брехні, ціну кожного лицемірного слова, яке колись вимовила. Згадувала, як сміялась, коли хтось плакав. Я готова була вклонитися кожній людині, яку таки не вдалось побороти і яка не проголосувала за Я, але я розуміла і кожну ту, яка зробила це. І я усвідомлювала в тому свою провину. Думала, раптом через 20 років...
На двір вийшов чоловік, який останню добу все ходив наче тінь дільницею. Мені здалось, він був кимсь в міськраді, на всі питання він говорив "Я слежу за порядком". Тепер він вийшов до мене, дивиться і мовчить. І я мовчу. Ми стоїмо під прозорими вікнами дільниці. Не витримала і кажу:
Знаєте як боляче. Продалися, а тепер аби швидше напитися і забутись...
Він ледве чутно відповів:
Думаєшь, мне не больно...
І він пішов, тихо, важко ступаючи, швидко.
Стійте, як Ваше ім'я?
Какая разница...
Я наздогнала його і спинила за плече. Він обернувся, його суворим чоловічим обличчям текли сльози... як у дитини.

Back